Історія створення

Перший рукопис пригод Петра, його сестри Марії та їхніх друзів був написаний ще восени 2006 року. Все почалося з кількох речень, записаних в робочий блокнот: «C холма, на котором начинается наша необыкновенная история, открывался поистине великолепный вид на лежащую внизу долину. Всюду, куда ни посмотри, раскинулась сочная зелень, а по этому морю изумрудной травы, как корабли, далеко на севере плыли домики. Там, наверное, была деревня. Черно-рыже-белые пятна коров лениво передвигались с места на место. За деревней начинался лес. И конца-края не видно было его соснам великанам, гордо «царапающим» лазурное небо без единого облачка.»

Літо того року було спекотним, ще й без відпустки, тому авторка вже восени часто згадувала, як ще маленькою дівчинкою разом з бабусею, мамою та молодшим братом їздила до села відпочивати. Ліс, збір суниці, луг з жабками та річка, де, без сумніву, жив дракон, згадувались яскраво. Так яскраво, що картинка просто перед очима стояла. В результаті вийшла історія про школяра Петра (дуже схожого на брата авторки, тільки тсссссс, нікому не кажіть!). Петро потрапив до казкового світу, познайомився з вогнедишним, трохи наївним Гориничем, який ще й говорити вміє, та пережив неймовірні пригоди.

Кілька тижнів авторка ходила немов зачарована та ні на мить не припиняла складати історію. Могла завмерти посеред розмови або робочої наради, схопити блокнот та розпочати гарячково щось записувати. Історія ж набувала все нових подробиць.

Набагато пізніше там з’явилася Маша, сестра Петрова, а ще пізніше… Втім, не буду розкривати всі таємниці. Насолоджуйтесь читанням.

Про авторку Інші книжки

Розділ 1

Веди мене до свого лігва!

Відьми, чаклуни, дракони... Ніколи він у це не вірив. Аж раптом опинився в самісінькому центрі всієї цієї «маячні». Повз, грюкаючи обладунками, пробіг якийсь лицар і, волаючи й розмахуючи мечем, кинувся на… дракона. Дракон, тяжко зітхувши, повільно підняв важку лапу і збив переляканого лицаря з ніг. Той гепнувся на траву й очманіло замотав головою, а дракон (він міг би присягнутися) подивився прямо на нього і змовницьки підморгнув величезним жовтим оком.

Ну, все! Досить! Зараз він заплющить очі, заспокоїться і… опиниться в своєму ліжку, а завтра розповість друзям, і вони разом сміятимуться з яскравого сну. Звичайно ж, це сон! Де ще в наш час високих технологій можна зустріти дракона? У книжці й уві сні. А книжки він дуже любив! Приємні на дотик прохолодно-гладкі аркуші білого паперу, що гостро пахнуть друкарською фарбою. Дочитався! Казала мама, не хапай все, що потрапляє на очі, читай класиків! А він на ніч гортав у кріслі щось таке фантастичне… заснув, не роздягаючись і не дійшовши до ліжка. От підсвідомість зле над ним і пожартувала. Навіть презле! Самі подумайте, сидіти поруч із величезним драконом (хай навіть уві сні) та «грітися на сонечку» моторошно. Навіть якщо цей дракон сто разів дружньо налаштований!

Так, зараз – розплющити очі... (проте очі розплющувати він не наважувався, зволікав). Вдих, видих, розплющив! Краще б не розплющував! Дракон тепер пильно дивився на нього!

– Ну, ось, – пробасив він, – ми думали, ти заснув!

Тепер настала його черга очманіло мотати головою. «Примара» не щезла, а навпаки – стала реальнішою.

– Воно ще й розмовляє, – простогнала людина, знову щільно заплющуючи очі.

– Звісно розмовляємо! – дмухнув димом дракон.

– І не воно, а вони! – пролунав голос зовсім близько і звідкілясь випірнула ще одна драконова голова.

– І скільки ж вас? (Мозок чітко відмітив, що голосочок тремтить, і що найголовніше, не від наукового азарту – від зустрічі з екзотичною твариною… Ой-ей!)

– Три! – прямісінько в ліве ухо пихато промовила третя голова. – А ти з чиїх будеш?

– Тобто? – не зрозуміла людина. – З кого це, з чиїх?

– Ти диви, здається нашою мовою мовить, проте трохи чудернацько та слів простих не розуміє, – з подивом відмітила Друга Голова.

– Звати тебе як?

– А, це. Петро. Тобто Петро Васильович, – виправився Петро і з очікуванням подивився на дракона.

– А ми Вогнедих та Димопих Гориничі!

– А третя? – насмілився спитати він.

– Що третя?

– Ну, одна голова – Вогнедих, друга – Димопих, а третя?

– А-а, ти про цього. Цей маленький ще, не заслужив діяннями славетними імені. Ми його Жуй поміж собою називаємо. Той ще ненажера! – поскаржилася більш говірлива, мабуть, Друга Голова.

– Нічофо подфібнофо, – прожувала поруч Третя.

Тут нерви Петра дали збій. Він розреготався. Довго, смачно, качаючись по траві й намагаючись вхопити повітря. Реготав так голосно, що лицар, який трошки очуняв, вирішив швиденько зникнути з галявинки добром і на колінках, але доволі швидко подався геть.

Ні, ну ви уявіть! Він Петро Васильович Зайчик, учень 11-Б класу 113 школи, доросла людина, категорична у своїх поглядах і така, що не вірить у жодну надприродну нечисту силу, сидить на травичці й «насолоджується» світською розмовою з живим україномовним драконом, точніше з усіма його трьома головами.

А навколо… Краса яка! З пагорба, де починається наша фантастична пригода, відкривався справді чудовий вид на долину внизу. Всюди, куди не кинь оком, слалася яскрава зелень. І по цьому морю смарагдової трави, як кораблі, далеко на півночі пливли хатинки. Там, скоріше за все, було село. Чорно-біло-руді плями корів ліниво пересувалися з місця на місце. За селом починався ліс. І ні кінця, ні краю не видно було його соснам, що верхівками діставали блакитного неба. Ніжний, по-літньому теплий вітерець, пестив травичку, а сонечко припікало на всю силу. Петро навіть рота роззявив від казкової краси. Прийшов до тями від того, що Третя Голова обурено буцнула його в плече і спитала:

– Чого регочеш? Ми, між іншим, Гориничі, споконвіку на Русі живемо, точніше димом дмухаємо та вогнем дихаємо, – швидко додала, глянувши на дві інші голови, що схвально кивали. – І ніхто з нас не насміхався!

– Вибач… -те, будь ласка, – вибачився Петро. Я не з вас!

– А з кого?

– Та так, не звертайте уваги! – ну, як пояснити драконові (ДРАКОНОВІ!) всю комічність ситуації?!

– А-а, тоді добре, – з гідністю сказала Перша Голова, по всьому видно – найстарша.

«Найвища шия, вид пихатий, зверхній. Ну, точно Марійка!» – подумав Петро. Марійка, старша сестра, ось уже 16 років «труїла» Петрове загалом безтурботне життя. Як насупить брови, набере незалежного вигляду і ну Петра повчати, точнісінько як Перша Голова! Він знову ледь не пирснув зі сміху, та вчасно стримався. Марійка, коли сердилася, «метала очима блискавки та вогнем плювалася, аж дим з вух ішов». А якщо цей дракон і справді вогнем дихне! Ні, такого Петрові на собі відчути не хотілося! З нього і Марійки досить!

– Ти з чим, хлопче, до нас прийшов? – тим часом продовжувала підозріло питати Перша. – З миром чи на бій смертельний викликати хочеш?

Що далі, то веселіше!

– З миром! – швидко запевнив Петро. – Тільки не прийшов я, а… – замислився на мить, підбираючи потрібне слово, – опинився! Сам не знаю як! – зітхаючи закінчив Петро і знизав плечима. Справді, як же він тут опинився?

– Гм-м-м… – багатозначно простягнула Перша. – І звідкіля ти?

– З Києва.

– Та ти шо! – захоплено вигукнула Друга. – Правда? З Києва? Знаємо таке місто! Дідусь наш літав у році 115 на Київ подивитися. Все життя потім нам розповідав, як добре там потішився. І рідня у нас там є.

– Ага, – влізла Третя, – ми також мріємо туди потрапити. Ось тільки відпочинок собі влаштуємо.

– Не влаштуємо! – сумно з гідністю промовила Перша. – Самі винні!

Всі три голови похнюпилися.

– А в чому справа? – поцікавився із ввічливості Петро. – Може, я якось зараджу?

Сказав і тут же пошкодував. Голови одночасно повернулися до нього.

– А що?

– Може, справді зарадить?

– Та, ні, тут тільки богатир або ж лицар заморський, а цей замалий!

– Та й худий дуже!

– І ручки маленькі!

Третя Голова, яка участі в суперечці не брала, голосно промовила:

– Хоч мале щеня, та завзяте! Розумієш, Петрику (ох і не сподобався Петрові голос цей солодкий: говорить, ніби медом мастить), захотілося нам дідові часи веселі повернути. Полетіли ми в село і ну данину вимагати. «Добре, – каже староста (хай небо на нього впаде!), – це як у старі часи? Добре. Данину ми платити не зможемо, самі бідні, а ось дівчат гарних до урвища щомісяця приводитимемо. Ти ж бо один, а вона тобі і обід зготує, і в лігві лад наведе». Погодилися ми. І то правда. Тищу років живемо, а ніхто слова ласкавого не скаже, не нагодує! – з драконового ока викотилася сльоза і впала на землю. Хлюпнувши носом, Третя продовжила. – Відтоді минув рік. Селяни справно приводять дівок до урвища, проте не слухаються вони нас зовсім. Шум, крик, чвари, цілісінький день язиками плещуть та вбрання приміряють. Ми додому приходимо голодні, змерзлі, стомлені, а ще треба обід приготувати й за ними прибрати, – сумно завершила Третя.

Друга Голова тим часом ридала, уткнувшись носом у шию Першої, Перша гордо намагалася стримати сльози, та й у самого Петра очі на мокрому місці були, до того проникливо говорила Третя.

– Пробували ми красунь додому відправити. «А що там робити, – кажуть. – Корів пасти?»

– Допоможи нам, хлопче, – хором заголосили голови, – ми тобі все що хочеш зі скарбів своїх віддамо. Чесне слово!

Замислився Петро. Якось же і йому треба додому потрапити. Мама хвилюватиметься. Зайде зранку в кімнату будити його до школи, а ліжко порожнє! Навіть записки не лишив! Та звідки ж знав, що так вийде. А з іншого боку, коли ще така пригода на долю випаде – справжньому живому драконові допомогти. Пригода, вона гідних обирає. Отже він гідний? Звичайно! Мамі допомагає, у школі добре вчиться! Вирішено! Він залишиться і допоможе Гориничу, а там розвідає, як і додому потрапити. Зважившись, Петро підняв очі й побачив, як всі драконові голови з надією дивляться на нього.

– Веди мене до свого лігва! – рішуче наказав Петро Васильович Зайчик.

Герої

Петро (Петро Васильович Зайчик)

Народився 30 квітня в місті Києві. Батько Василь Андрійович – вчитель географії, мама Ганна Сергіївна – дитячий лікар. На початку історії наш Петро – школяр 15 років, пізніше – студент фізико – математичного факультету київського політеху.

На вигляд русявий, коротко підстрижений. Очі сірі з зеленим обідком та карими краплинками. Високий, худорлявий, спортивний.

В магію не вірив абсолютно і категорично. Однак, після першого повернення з «чарівної країни» поставив собі за мету зрозуміти, як працюють магічні сили і чи можна їх застосовувати разом з наукою в нашому часі. Тоді ж почав серйозно захоплюватися джиу-джитсу, став постійним учасником походів Школи виживання.

Також почав читати фантастичну літературу, чого не робив до переміщення в часі та просторі. Улюблені автори: Роджер Желязни, Роберт Хайнлайн. Особливо на характер Петра вплинули романи Хайнлайна та захоплення останнім інженерією, що і стало вирішальним у виборі професії та вступі до політеху.

Петро має математичний склад розуму, добре розвинене логічне мислення. За характером спокійний, врівноважений, схильний до філософських роздумів. Рухається та говорить виважено, спокійно. Перед тим, як щось робити зважує, планує, приймає чітке рішення і діє.

Сила (Силантій Андрійович Алатирьов)

Народився 27 березня в селі Алатирівка, що біля річки Алатир (нині – Горючкам’яна). Має сестру Настю, яка молодше за нього на п’ять років. Рано став сиротою, замінив сестрі батьків. Брат та сестра дуже схожі.

На вигляд світловолосий з веснянками та блакитними очима. Високий, широкоплечий, кремезний. Дуже сильний! Добре володіє рукопашним боєм, дубиною, а пізніше і мечем.

Характером скромний, небагатослівний, енергійний та дещо імпульсивний. Твердий в судженнях, швидко приймає рішення. При всій своїй скромності має сильний характер та незламний внутрішній стрижень. Часто прямолінійний та категоричний, в той же час відвертий та щирий. Для друзів та близьких зробить все і навіть більше.

Настя (Настасія Андріївна Алатирьова)

Народилася 01 лютого в селі Алатирівка, що біля річки Алатир (нині – Горючкам’яна). Має брата Силу, старшого за неї на п’ять років. Рано стала сиротою. Сила замінив сестрі батьків. Брат та сестра дуже схожі.

За інформацією друзів та відьми Явдохи має магічну силу. Потенційно дуже потужна цілителька, наразі учениця Явдохи.

Зовні чарівна дівчина, майже блондинка. Руса коса, веснянки, витончений профіль, блакитні очі, довгі вії.

За характером м’яка, дуже добра, любить посміхатися. Проте в небезпечних умовах добре володіє собою, має міцні нерви та стрижень. Може бути непоступливою, цілеспрямованою та впертою (хороші якості для майбутньої чародійки). Проте свого досягає м’якістю і добротою.

Горинич (брати Гориничі) – триголовий змій, він же дракон. Вогнедишний

Великий триголовий ящір синього кольору з вкрапленнями бірюзи, зелені та сірого.

За характером емоційний, дещо плаксивий, не впевнений у собі. При всій своїй величезності шукає заступництва. Трошки дурний, але дуже добрий. Вміє дружити. Запальний та скорий на рішення. Наприклад, за друзів може спалити село (і не одне). Потім, розібравшись в питанні, буде багато вибачатися і навіть допомагати відновлювати втрачені у вогні будинки та речі. Має багату уяву, через що губить інколи почуття реальності. Милий та безпосередній, проте на його слова покладатися не варто, бо дуже мінливий. Не дуже добре знається на людях.

Народився 21 червня в день літнього сонцестояння десь в Карпатських горах (точне місце не відоме). За знаком зодіаку - Близнюки.

Легко знайомиться з людьми, має величезну кількість контактів по всьому світу завдяки любові до подорожей та мобільності (розмах крил становить 71,3 м, як у Боїнга 777-9Х! В той же час в складеному вигляді крила дозволяють йому з комфортом розміститися на селянському подвір’ї). Талановитий, працьовитий, але роботі надає перевагу розвагам та хорошому відпочинку з друзями. Невдачі переживає дуже гостро, аж до депресії. Здатен заробляти дуже великі гроші, тяжіє до їх накопичення, має печеру з коштовностями. Проте також швидко вміє їх витрачати, як показує, наприклад, історія з даниною, в результаті якої був змушений утримувати красунь.

Народився з однією головою, яка одразу ж видихнула вогонь. За що названий Вогнедих Горинич. При народженні у дитинча виявилися ознаки ще двох голів. Друга виросла в підлітковому віці, безперервно пихаючи димом, за що названа Димопих. Третя проклюнулась вже у зрілому віці і довго не мала імені, бо нічим видатним не відрізнялась. Ім’я отримала Хапун за викрадення дівчини Насті з села Алатирівка по завданню Чорного чародія.

Воліє звертатися до себе на «ми». «Ми Гориничі…», «Ми полетимо…», «Ми відважний дракон…» і т.п.

Замолоду роках багато подорожував, жив в тих чи інших місцях по всій земній кулі. Перевагу надавав гірській місцевості. В зрілому віці повернувся на Батьківщину, переніс накопичені скарби до печери та влаштувався надовго. Останнє відоме місце проживання – Драконячий Холм над річкою Горючкам’яною (стара назва «Алатир») біля села Алатирівка.

Має хобі. Є чудовим пловцем, за що в дитинстві йому навіть дали прізвисько «Чуда-юда морська». Якщо б прийняв участь в олімпійських іграх, виграв би всі дистанції та стилі. З задоволенням плаває в річці, але найцікавішим для себе та найулюбленішим хобі вважає підводне плавання та пірнання, під час якого складає щільно крила, притискає лапи до тулуба, а голови одна до одної та пливе, як торпеда: швидко та безшумно!

Явдоха, відьма. Вона ж Мати Сира Земля, богиня, наглядачка за розвитком землі та людського роду. Може обертатися на ворону

В земному втіленні – відьма великої сили та мудрості. На вигляд жінка віком тридцяти років. Чорноволоса, висока, струнка, яскраво – красива, з зеленими очима. Владна та нетерпляча з дурними людьми. Бере учнів (наприклад, Настю), але дуже зрідка. Може перевтілюватися в тварин та птахів. Більше за все полюбляє перевтілюватися в ворону.

В якості богині знаходиться в тісному зв’язку з долями людей. Дарує силу богатирям. Наглядає за розвитком землі та людського роду, зберігає баланс. Допомагає людині, але тільки в тій мірі, яка не здатна змістити баланс добра чи зла в будь яку із сторін.

Чорнолюб (він же Чорний чаклун)

Злий чарівник, який має завойовницькі плани на весь світ. Давній супротивник Явдохи. В першій частині не показує обличчя. Ніхто не знає, як він виглядає. Його обличчя постійно змінюється. Побачивши його, люди забувають, який він на вигляд. Лишається тільки страх того, що зустрілися з чимось невідомим та дуже злим.