Історія створення

Повість «Буквоїди» створювалась на конкурс. Ідея написати книжку – подорож по українським казкам, які я читала, коли сама була маленькою, так захопила, що рукопис народився буквально за кілька тижнів.

В цій історії дуже багато спогадів про моє власне дитинство. А родина, що тут описана, була змальована з моїх батьків, брата та бабусі.

Про авторку Інші книжки

Герої

Родина Онуфрієнків

Родина Онуфрієнків - справжнісінькі "буквоїди". Татко обожнює читати детективи та наукову фантастику. Мама читає романи про кохання, а Бабуся полюбляє класичні твори. Лера з задоволенням читає казки. І, навіть, молодший в родині - Сашко, хоч за загальносімейною думкою і не є аж таким захопленим читачем, все ж таки почитує пригодницькі історії.

Лера Онуфрієнко та Василь Голотченко

Не просто однокласники, - найкращі друзі. Навчаються в п'ятому класі, розділяють пристрасть до читання. А Лера ще й сорочину мову розуміє. Звісно і до казкових пригод потрапляють разом.

Головний Буквожер

Знайомтесь. Головнокомандувач Головний Буквожер. Його Величність Головне Буквожерство. І більше ми про нього нічого не скажемо, бо це - найголовніша казкова таємниця! Тсссс...

Частина п’ята. Подорож до книжки

І вони прискорили кроки. Р-р-раз! Опинилися на дорозі.

Тут на них несподівано наскочила руда лисиця, яка міцно тримала нахохленого півня. З круглих очей пташки скапували сльози, але вирватися чи покликати когось на допомогу він чомусь навіть не намагався.

Півника вкрала лисиця! Домалюй Півня по цифрах та розмалюй. Так він зможе втекти від рудої!

Лисиця так швидко бігла, що збила Василя з ніг, не встигнувши зреагувати на появу неочікуваної перепони у вигляді двох мандрівників. Вона й сама не втрималася і сторч головою полетіла у високу траву біля дороги, випустивши півня з лап. За якусь мить підскочила, випросталася та, не глянувши на втраченого півня ще бодай раз, дременула до лісу, тільки курява на дорозі здійнялася. Усе це мовчки, не видаючи жодного писку. Півень залишився лежати в траві.

Лера підбігла до нього.

– Півнику ти живий?

Півень відкрив око, подивився на дівчинку, яка нахилилася над ним, потім знову міцно його заплющив.

– А ви хто? – так само із заплющеними очима запитав Півник.

– Ми Читачі-мандрівники, – в один голос мовили діти.

– Півнів їсте?

– Та наче ні, – знизали вони плечима.

– Тоді живий я, – Півник відкрив очі і підвівся. – Мене лисиця вкрала, хотіла зжерти, – повідомив мандрівникам, наче то зовсім звичайна справа була.

– Чого ж ти не кричав? Чого на допомогу не кликав? – щиро здивувався Василь.

– Так, – втрутилася Лера, – чому своєї пісеньки не співав? Оцієї:

«Котику-братику,

Несе мене лиска

По каменю-мосту

На своєму хвосту.

Порятуй мене!»

– Бо нема в мене більше друга. Покинув він мене і навіть записки не лишив. Щез і все! – від горя Півник знову сів на траві.

– Слухай, а чого ти такий блідий? І пір’я тьмяне-тьмяне? – Лера уважно дивилася на Півника. У неї виникло таке враження, ніби в художника не вистачило фарби і він домальовував Півня і взагалі весь пейзаж залишками, наносячи їх тонким шаром, щоб вистачило надовго, тому й усе навколо вийшло невиразним.

– То з горя! – бовкнув Півень. – Бачиш, один я на всьому білому світі! Нікому й від Лисиці порятувати!

– А чого це вона мовчала весь час? Навіть не скрикнула, коли впала. Адже ж забилася добряче, – приєднався до Лери Василь, який теж роздивився особливості місцевого пейзажу.

– Звідки я знаю, може голос втратила. Безсердечні ви люди! Я впав, забився, я страждаю, а вони про цю злодійку розпитують! – заохкав Півень, знову заплющуючи очі.

– Півнику, – спохопилася розчулена дівчинка, – може тобі водички?

– Не хочу я твоєї водички! Іди он Лисиці пропонуй, якщо ти за неї так переживаєш! – репетував врятований.

– Півнику, може хочеш ріпку печену? – Лера дістала гостинець стареньких діда Андрушки та баби Марушки.

– Не хочу я твоєї ріпки! – знову завів Півень.

– Та, залиш його. Бач вередує, як дитина мала. Пішли краще далі, бо нам іще йти і йти! – потягнув Василь Леру за рукав.

– Як тобі не соромно полишати бідного в біді, – стрепенувся Півень. – Давай свою ріпку, – дзьобнув гостинця.

– Ой! – від несподіванки Лера впустила злощасну ріпку в пилюку.

– Ну, от впустила! МОЮ ріпку! – заволав Півень.

– Я тобі іншу дам, – заспокоювала його дівчинка. – Тримай!

– А що, нічого. Смачна, – проплямкав Півник.

– Пішли, Леро. Хоч би подякував нечемний Півень, – Василь рішуче взяв Леру за руку.

– Ну, добре. Дякую!

– Не «ну, добре, дякую», а «дякую, Леро!».

– Дякую, Леро.

– Так краще, – заспокоївся хлопчина. – Я Василь.

– Я – Півень.

Знайомство здійснилося офіційно.

– Куди прямуєте?

– До центральної історії, – чемна Лера не сердилася на Півня зовсім, навіть посміхнулася йому.

– Аж до палацу?! – сахнувся він.

– Так, до палацу.

– Візьміть мене із собою! Будь ласка! Пропаду я тут без Кота. З’їсть мене Лисиця і не вдавиться! Я вам і шлях покажу, – благав Півень.

– Візьмемо? – Лера благально подивилася на Василя. – Ну?

– Валеріє, наша наступна зупинка – казка про Вовка та Лисицю! – з натиском підкреслив Василь.

– То й що?

– Як ми його захищатимемо? Чи зможемо взагалі захистити?

– Друзі, я тут сам пропаду. А як так чи так пропадати, то вже краще з вами! – Півник справді перелякався, що його лишають.

– Добре, – зітхнув Василь, – візьмемо. Але, щоб чемно поводився. І не нив. Ми не зупинятимемося. А ще відповіси на наші питання! – Василь був схожий на справжнього детектива, який вже дуже вправно ставив запитання і вів розслідування.

– Питайте! Усе розкажу!

– Давно Кіт зник?

– Три дні тому.

– Як зник знаєш?

– Ні. Прокинувся – його нема. Лисиця заманила, біжить, несе мене, я гукаю – він не відповідає. Вона мене до нори донесла, та так захекалася, що я зміг вирватися. А сьогодні навіть не намагався кричати. Все одно зжере, якщо ніхто мене не врятує! – похнюпився Півник.

– Леро, здається, проміжок щезання чарівних істот скоротився до трьох днів, – Василь схоже зробив уже логічні висновки. – Треба йти швидше! Півнику, хто такі буквоїди знаєш?

– Ні! Це що ще за напасть? Лисиці такі?!

Компанія пішла далі вже у трьох. Щасливий Півник не нив аж десять хвилин, а потім знову почав бідкатися:

– Чому так швидко? Спекотно ж! Навіщо взагалі йдемо? Може зупинимося, перепочинимо? Може взагалі залишимося? Що там в центральній історії робити? Що ми в тому палаці забули?

Василь поки мужньо терпів і йшов мовчки.

Незабаром запахло свіжою книжкою, а отже зараз буде перехід на наступну сторінку. Півень вирвався трохи вперед, аж раптом… бабах! Врізався лобом немов у невидиму стіну.

– Ой-ой-ой!

На лобі пір’я наїжачилось на ґулі, що вискочила. «Ну от. Зараз почнеться…» – подумав Василь, але від несподіванки, обурення й розпачу Півникові забракло слів. Діти допомогли йому підвестися.

– Що трапилося? - запитали вони, не розуміючи, що відбувається.

– Книга! Вона мене не пускає в іншу історію! – потрясіння книгомешканця не мало меж.

– А раніше пускала? – поцікавився Василь.

– Так, раніше пускала. Але ми з Котиком хатники, мало куди ходили. До того ж, ви знаєте наших сусідів. У Вовка-вегетаріанця безпечно, але нудно аж дзьоб зводить. Там тебе швиденько занесуть у реєстр і захищатимуть. А поки заноситимуть, розказуватимуть усю історію пригод з королем – ті його мемуари. Від тієї нудьги тікатимеш світ за очі. А до Лисички-Сестрички та Братика-Вовчика ми не ходимо, бо вони постійно голодні. Проте завжди можна було між казками вільно пересуватися. Ой, що коїться! Що з воно коїться! РЯТУ-У-У-У-ЙТЕ!!! – заволав Півень на повен голос.

– Та тихіше ти! – притишив його Василь. – Треба думати і діло робити, а не кричати й голосити.

Василеві явно набридло те ниття:

– Слухай мене дуже уважно. Ідеш додому. Зачиняєшся там і нікого, чуєш, нікого не пускаєш.

– А ви? Я один не піду! Я один боюся!

– Ніколи нам тебе назад вести. Підеш сам! А ми підемо далі, ми якраз прийшли, щоб дізнатися, що з Книгою коїться.

Хвилин через двадцять Півня вдалося заспокоїти настільки, що він погодився йти додому, зачинитися й пересидіти там, нікому не відчиняючи. Він лише попросив, щоб Василь і Лера почекали, доки він відійде, аж поки їх не бачитиме, і тільки тоді вже переходили на наступну сторінку. Діти обіцяли. Похнюплений Півник поплентався додому, щомиті озираючись і перевіряючи, чи виконують мандрівники обіцянку. Нарешті відійшов так далеко, що вже не видно було.

– А як книга нас також не пропустить? Що будемо робити? – запитала Лера.

– Щось придумаємо. Ти ж Читачка! – Василь удавав упевненість, хоча насправді сам так не почувався.

Узявшись за руки, діти зробили крок разом…

Хух! Вийшло.